КАМЕНЯР НАШОЇ ЕПОХИ

Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені на всіх просторах України й ширшого розголосу між чужими, як Іван Франко.

З нагоди 160-ї річниці від дня народження українського письменника, вченого, громадського діяча І.Я. Франка у Сороки-Львівській ЗОШ І-ІІ ступенів Пустомитівського району було проведено 12 вересня тематичну лінійку "Каменяр нашої епохи".

         Франко був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, який довгі літа лупав скалу байдужості, тим ковалем, що клепав серця й сумління свого громадянства, був тим провідником, котрий вів народ в обітовану країну народного щастя і впав на тім шляху. Був у першу чергу громадянином.

І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
І нетямущому мені
Затрули серце гризотою
Ті ангельські слова твої…
І ти лукавила зо мною!

Неначе правдою самою,
Неначе золотом, в огні
Без скази чищеним, — ох, ні,
Неначе правдою самою,
Так в добрі і нещасні дні
Я величався все тобою!
Мов злотом, чищеним в огні,
Неначе правдою самою.

Перша кохана Франка Ольга Рошкевич, друга «горда княгиня» Юзефа Дзвонковська, третя – Целіна Зигмунтовська. Франко писав: «Майже всі мої писання пливуть з особистих імпульсів… усі вони напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони… є частками моєї біографії… Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…  Скінчивши 7-й клас гімназії, я перший раз пустився під час вакації в дальню мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия… зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…»

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко.

То не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко.

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,

Коли будуть цвісти верболози.

І востаннє тобі замість слів про любов

Посилаю я муки і сльози.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,

Будь щаслива, весела, як завжди.

Що було – схороню аж у серце на дно…

Не шукай між людьми більше правди.

На закінчення тематичної лінійки учні продекламували поезію  Р. Пастуха, яка підтвердила невмирущість Франкового слова.

Стирає час міста і роки,

Як невгамована ріка,

Але не може стерти кроки

у вічність велета Франка.

Його суремне й переможне «Нам пора!»

Розбурхало вершини і низини.

Яка від їх удару встояла зоря?!

Яка б не розкололася крижина?!

Франка шануючи, себе питаймо ми,

Чому ще не прозріли після льоху,

Лінуємось і словом сильним, і кістьми

Його гостинець вимести від моху?

Ні Вашингтон, ані Москва, і ні титан,

Лиш ми самі збудуєм хату.

Про це нагадує щоразу нам Іван,

Коли ідем до нього, мов на свято